Сивіти не боляче.

Виб’ють морози траву,

І перші лелеки покличуть у небо прозоре.
Ми разом були, наче хвиля у ніч грозову
І берег, з якого завжди повертатися в море.

Торкни, трамонтане, запінені скелі круті,
Розвій-но чуприну високої чорної тиші!
Від болю глухого мене провела тільки ти
До тихої мови, яка від усіх солоніша.

Невже розпозичився так, що й душі не вберіг,
І слово забув, що в очей запитає напиться?
Чи знатиму врешті, яку обирати з доріг,
Коли під ногами займуться останні криниці,

І вже не почую, чи знову надходить гроза?
Мій береже вічний, ніхто з нас до часу не знає,
Як важко вертається в очі схолола сльоза,
Як боляче йти, коли є вороття… і немає…