Доживемо до тихого дня,
До високого неба і рясту,
Коли вільно сідлати коня
І невільно із коника впасти,

Коли сядуть на гілку душі
Сива горлиця й сива зозуля,
Коли тіло обмиють дощі
І спочине потомлена куля.

Доживемо до слів і дітей,
Доживемо до вічного плину,
І стоятиме знову Антей
У священній землі по коліна,

І стоятимуть, як у воді,
Наші тіні, герби і покути…
Доживемо, бо ще молоді.
Досить з нас і своєї отрути.

От і все.
Переходять дощі.
Попід серцем іржавіє куля.
Тихий день. Тиха осінь душі.
Сива горлиця. Сива зозуля.