Веселинове спало,
Миколаївка теж.
Я вертався зі школи
розгрузлим степом —
Найдрібніша билинка
у світі без меж
Із малесеньким серцем,
що билось нестерпно.

Від макухи і висівок
був я кволий і миршавий.
А країна підводилась
по війні із руїн.
Я пишався п’ятірками
й першими віршами,
Тим, що харчу колгоспного
на дурничку не їв.

І тоді моє серце
злітало над хмари.
Я виразно вже бачив,
як над світом зросту.
Як прийду колись легінем
до Шпоріної Тамари,
І скажу, що люблю її,
й принесу їй фату.

А було те зробити
ой-ой-ой як непросто,
Бо була ж її мама —
аж-аж-аж медсестра!

В неї друзі в районі,
в неї дім на помості,
І горить у кабиці
не кізяк, а костра.
Та ставав я у мріях
вже героєм за далями,—
Як такому відмовити,
як його не любить?..
Як згадаю, життям
вже на місце поставлений,—
Аж палаю від сорому,
аж душа защемить!
Не судилось тоді мені
дорости до Тамари.
На двадцятому році
я зробив розворот,
Й повела мене доля
на завод, в кочегари,
Де зустрів, як свого, мене
робітничий народ.
Не стелило життя мені
килими попід ноги.
Нам Вітчизна роботою
гартувала серця.
Вже неначе ступаю
й на мости калинові,
А дорога — все далі,
і нема їй кінця.