Дай тобі поворожу, циганко,
про твоє невеселе життя,
про твою легковірну обманку,
що ніколи не зна каяття.
По руці ворожити не стану,
зворожу я тобі по очах,
як заплачуть вони без устану
по ночах, при свічах, при сичах.
Як сичі тебе ті запитають,
нагадають про ті солов'ї,
про циганів, які відлітають,
ніби птахи, у теплі краї.
Дай тобі поворожу, циганко,
тільки ти заспокойся, не плач
і свою легковірну обманку
у сльозині ти переінакш.
Може, хай вона піснею буде,
тільки пісня та стане сумна.
Бо такими не знають вас люди,
як зна осінь, як знає весна.