Бог його знає, як сонце
за хмару сіда,
Як добивається сон з України додому,
І прогортається час, і стоять,
як вода,
Чорні твої небеса у вогні золотому.
Дякуй дощам, які йдуть,
бо не вміють не йти,
Дякуй зорі, яка світить, бо має світити,
Дякуй за всесвіт і сплачений світ самоти,
Дякуй за осінь, щедрішу й теплішу за літо.
Йти, як дощу, повертатись додому, як сну,
Три самоти перебути і жити навзаєм.
Мати малесеньку, вільну, неголосну
Щиру молитву.
Навіщо? А Бог його знає.
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »