Моя душа така звичайна i проста
(Спiвучий птах нераз є вбраний сiроперо),
Я пишу олiвцем любовного листа
На сплямленiм шматку ґазетного паперу.

На серцi на моїм село лишило слiд.
Душа моя й тепер ще пахне сiнокосом,
I хочеться нераз iти, як йшов мiй дiд,
До дiвчини з цiпком, в кожусi, але босо.

Страшний то дисонанс: ти панна з тих родин,
Де на мiй хлопський рiд глядять бундючно, згорда.
Я ж квiтка лiсова, занесена з низин
До панського саду, у тiнь алеї льорда.

Тебе корить чарлстон, багатство, блиск i рух;
Ще й подорож над Нiль (щасливої дороги!).
Менi все сниться ще лиш матернiй фартух
I лiс, в якому я воли пас круторогi.

Тобi я не рiвня, ти зовсiм не така,
Манiрна ти, мов кiт, розпещена бонтоном;
Не сiном пахне вже твоя дрiбна рука,
Твiй волос чути все якимсь одеколоном.

Та вiр, слова ось тi диктує не одчай,
Я вiрю, що тебе, панянко, зловлю, зловлю:
Я бачив, що панни нераз iдуть у гай
I цвiт лiсний, сiльський цiлують iз любов’ю.

Моя душа – немов забуте озерце,
Укрите в горах десь в чагарнику лiсному;
Та в казцi й княжна раз, вмиваючи лице
Ув озерi гiрськiм, на смерть втопилась в ньому.
1926 р.