Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь
в талих водах, на скибах рахманних.
Був і степом, і полем колись,
величався життям дерев’яним.
І на пам’яті вже ні слідів:
ручаї постинали й підошви,
і життя, розчинившись в воді,
кров згорнула у кілька горошин.
До подини і погляд вже збіг,
губ куточки течуть до долини,
щоб ізнов перейти колись в сніг,
а з снігів — в горлові крапелини.
Наповіщо той досвід мені,
сніговий, водяний колообіг,
швидкопіняві дні водяні,
краплі крові в багатій оздобі?
І навіщо цей дзвін ножовий
ручаїв та струмків змійкуватих.
Та лунає вже крик горловий,
щоб, як стрічку, цей чин перетяти!
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »