Світліє корою прожилля беріз,
їм сила незрима напружує віття:
цей смуток звідкіль, що до кістя приріс?
Невже починаю старіти?
Скупішають рухи, і важчає крок,
і світло вбираю обличчям всезрячим.
Як ніздрі лоскоче квітневий димок!
І як безсоромно я плачу…
Чому проминає усе? — не збагну,
хоч мудрий і все розумію;
і радісно б треба стрічати весну,—
забув? розучився? не вмію?
Бо листя трухляве, і повсть трав’яну
не взяти до рук, від землі не відняти;
і бачу на відстані матір сумну,
що скалкою чистить лопату.
Незрячим обличчям вбираючи шлях,
вона наслухає скорботу.
Під нігтями в неї чорніє земля,
земля запеклась на чоботях…
Крізь прорізи білі у чорній стіні,
що простором зветься та лісом,
ще видно похилу самотність мені,
а далі — шовкову завісу…