На відстані думок, на один скид повіки,
любове ти моя, вербова, лугова…
Послухай, ллється шкло — то півень кукуріка,
і хата крейдяна за співом відплива.

Там пучками лози благословлялись води,
що вийшли з берегів на безмір весняну,
аби, сягнувши вуст, нам присмак осолоди
лишить і нагадать про часу глибину.

Коротить віддаль дим, що мовчки йде позаду,
оглянешся — нема… нікого… каламуть…
та терпкість увідхнеш — і вийдуть, як з свічада,
наличники, гвіздок і звіробою жмут…

Угледиш на стіні повище вікон смужку,
що полишила ніч чи повінь весняна;
почуєш, як співа в руці хитлива дужка,
як у відрі гуде кринична глибина.

І ступиш крок назад, в байдуже шкло упрешся,
до нього листя шар торішнього припав,
не втриматись тобі, вітрами здмуха з плеса
теперішності дня, щоб в пам’ять углибав.

І, розгорнувши час, розгорне жайвір крила,
щоб вимірять на звук небесну глибину,
та в оці горобця безодню ти відкриєш,
студену, аж пальку, бентежну, аж страшну.