Хоч не зруйнована — руїна ся будова,
З усiх куткiв тут пустка вигляда.
Здається, тiльки що промчалась тут бiда,
Мов хуртовина грiзная, раптова.

Тут водограїв ледве чутна мова, —
Журливо, тихо гомонить вода, —
Немов сльозами, краплями спада;
Себе оплакує оселя ся чудова.

Стоять з гарему звалища сумнi,
Садок i башта; тут в колишнi днi
Вродливi бранки вроду марнували.

Колись тут сила i неволя ланували,
Та сила зникла, все лежить в руїнi, —
Неволя й досi править в сiй країні!