Пам’яті П. Тичини

Відчиняються двері: білих птиць білий вир;
в тебе птиці сидять на руках і на віях;
білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, —
як воно розшугалось довкруж голови!
Примостився край столу… а птиці із рук,
на краєчку зажури… а птиці додолу.
Сам стаєш білим птахом, і криляний рух
переходить в круте лопотіння поволі.
У кімнаті вже тісно… і небо тісне:
білі крила, що маєш, ховаєш за спину;
білі птахи кружляють хурдельно-невпинно —
як зірветься котрийсь, то по серцю крилом полосне.
Білопташшя літа. Хай собі кружеля,
аби слалося в ноги довірливе пір’я.
— Хто мене упізнав у таке надвечір’я,
що гукає мене звіддаля? Звідкіля?
Ох, то все та зима, і не більш,
що поставила клич по покуттях в кімнаті
і чекає, коли вже перерветься вірш,
щоб гніздо дерев’яне скоріш ладнувати.
Та нехай. Двері врозбіж риплять,
в чистім плесі паперу застряла пір’їна.
Білі птахи летять… Як же швидко летять! —
Чи ж то вітер такий з України?