Зустрів я бджілку на снігу —
куди вона летіла?
Чому біля розкритих губ
незрушно роговіла?
Зустрів я воду на льоду
при березі сипкому
і їй сказав: — Оце іду
із бджілкою додому. —
Ніхто мене не зупинив,
не запитав в дорозі:
— Ти перед ким так завинив,
що світ сховав у сльози? —
Я йшов, і сніг дзвенів, як скло,
дорога роговіла,
і ворушилося крило,
немовби ми летіли.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »