(З циклу «Відлуння війни»)

О. Каркищенку

Стоїть вінценосна суха бугила,
зберігши минуле величчя.
І тінь часовказна на весну текла —
прозора, студена, кринична…
— Нічого,— втішаю себе не своїм,
а віком чужим, незалежним,
і словом колишнім гукаю: «Ходім!» —
спускаючись з білої вежі…
У тілі ось цьому не вперше вже я,—
але ж і п’янка погостівка!
За мною іде непомітний реп’ях
туди, куди ріжеться стрілка:
на схід, на осоння, на проріст, тепло,—
на хміль перевтілення — в кого?
Позаду ж стоїть вінценосне стебло,
показує тінню дорогу.
Іти — це зрікатись і пам’яті, й слів,
про час забувать і про горе…
Як глечик порожній на лаві чорнів,
як в горло вростав коренастий цикорій.
Як ніжно п’янила ламка бугила,
як зрізана дудка співала,
як хліба просила сестричка мала,
і пісня її не втішала…
Забути? Слухняно за тінню іти?
І зором висвітлювать спокій?
Рвонутись і бігти навпрост без мети?
Але наповіщо й допоки?!