(З циклу «Відлуння війни»)
О. Каркищенку
Стоїть вінценосна суха бугила,
зберігши минуле величчя.
І тінь часовказна на весну текла —
прозора, студена, кринична…
— Нічого,— втішаю себе не своїм,
а віком чужим, незалежним,
і словом колишнім гукаю: «Ходім!» —
спускаючись з білої вежі…
У тілі ось цьому не вперше вже я,—
але ж і п’янка погостівка!
За мною іде непомітний реп’ях
туди, куди ріжеться стрілка:
на схід, на осоння, на проріст, тепло,—
на хміль перевтілення — в кого?
Позаду ж стоїть вінценосне стебло,
показує тінню дорогу.
Іти — це зрікатись і пам’яті, й слів,
про час забувать і про горе…
Як глечик порожній на лаві чорнів,
як в горло вростав коренастий цикорій.
Як ніжно п’янила ламка бугила,
як зрізана дудка співала,
як хліба просила сестричка мала,
і пісня її не втішала…
Забути? Слухняно за тінню іти?
І зором висвітлювать спокій?
Рвонутись і бігти навпрост без мети?
Але наповіщо й допоки?!
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »