Знову сонце зійшло,
День прибув…
Як мене не було,
Де ж я був?
Мабуть, жив у зорі —
В напівсні;
Чи в дубовій корі,
Чи в зерні.
Вітер хмари жене.
Дощ іде.
Як не буде мене,
Буду де?
Мабуть, в Сонце піду —
До братів,
І усе там знайду,
Що хотів.
Що хотів, що бажав,
Брав зі сну…
На землі не дожав —
Там дожну.
Не треба мумій. Наших дум снага Не їх шукає в зоряну годину. Від тління слово нас оберіга: Якщо є слово — маємо людину…
Читати далі »
Іще б мені хоч раз відвідати поляну, Де в травах гомонять дуби–богатирі; Де золото кульбаб надвечір гасне тьмяно І повагом пливе шуліка угорі…
Читати далі »
Безсмертя нації — у слові, А слово — Бог земних віків. Лише нікчемні й безголові Зрікаються старих батьків…
Читати далі »
Серед зими розтанув сніг — І знов заворушились трави. Не дбаючи про сенс і право, В бруньки весняний сік побіг…
Читати далі »
Буває, нами володіє Не хід планет, а звук легкий. Завваж: якби не ця подія…
Читати далі »