Зоре моя вечірняя,
зійди над горою.

Т. Г. Шевченко

Розмита на бистрі
зіяла, наче рана,
а скинув очі — угорі,
в промінні тонкотканім
краплина, крапелька тремтить
і, проклювавши небо,
на пошуки душі летить
до тебе лиш, до тебе…
зоре моя, житино,
в нічної птахи на крилі
гориш ти, як жарина.
Коли вона тебе зняла,
куди тебе відносить?
Від крихти твойого тепла
була тепліша осінь…
Без тебе, зіронько, мені
і сутінно, й студено,
всі ночі, ноченьки сумні
для одного, для мене.
Вся вилузаність порожнин
для мене для одного,
і спати в дуплах соломин,
і в холод дощових краплин
взувати босі ноги.
І під цим небом мовчазним,
піднявши очі д’горі,
ходить і тішитись одним —
що сяєш, моя зоре.