Земле чужая, яка ж бо ти рідна для мене!

Мати-землице, рятуй свою бідну дитину!

Зрадило море мене, за любов заплатило знущанням.

Чуєш? і досі радіють з жарту лихого чайки.

Що ж се? я бачу – і ти постраждала від зради?

Пишна земля візантійська, наче вдова в простих шатах,

в тяжкім покрові снігів тихо сумує, бо сонце,

сонце кохане її – полюбило сперечницю-хмару…

Мати-землице, потішся! Нехай там зрадливого друга

звабила інша на час, – діти з тобою зостались,

лихо, і зрада, і горе – все їх зближає до тебе,

а як доповниться чаша – вернуться в надра твої.

Щастя такого не має мати-людина ніколи.

Ти щасливіша над всіх. Земле, радій і цвіти!