Весняна тонкість фарб —
березова намітка
сполохано тремтить, бо вітер продува,
і в душу зазира жовтавим оком квітка,
і щулиться до щік ласкавенька трава.
На біле сповиття нав’ється ще зелене,
круглішим станеш ти, неначе шовкопряд,
хай в затишку дріма твоя душа злиденна,
допоки тче нитки розвеснянілий сад.
Ні затяжні дощі, ні в’їдлива сльотиця
не збудять, не сягнуть, не візьмуть за живе —
вітри гойдають сад, і солодко їй сниться —
хить-хить та все хить-хить — хитальна хитавиця.
І клопоти, і біль — усе її мина,
і час, як по льоду, збіга-тече водиця,
та рве крута вода під кригою до дна.
Вона зриває лід, мов лушпи і загати,
і з’єднує всуціль поділене життя,
вона той ковтюшок хитальний розпечата —
і знайдеш пустку в ній, і трухле сповиття…
Навіщо ж стільки літ пейзажі всі ці множив,
і кожен волосок на шпульку все снував?
Аби той капшучок знайти колись порожнім,
в який ти не складав, а тільки викрадав.