Леся Українка

Завітання

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,

Втомленим очам моїм вельми дивна поява з'явилась:

Темно-червонее світло, неначе той одблиск пожежі,

Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.

В світлі з'явилася генія темная постать.

Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала

І хвилювала в повітрі, як море в негоду,

Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;

Кучері чорні та довгі спадали на плечі.

В темних та гострих очах його погляд непевний світився, –

Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.

Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:

Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,

В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,

Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,

Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.

Скована жахом, я погляд спустила додолу.

Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.

Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.

Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;

Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом

Легким крильцем повівав – і далеко, далеко

Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.

Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва

В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий

Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з'явилась,

Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.

Геній то був, але геній не той, що з'являвся

Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.

Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;

Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,

Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,

Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;

Яснії очі були, але в очах тих сльози блищали;

Погляд лагідний він мав, але в погляді смуток глибокий:

Жаль і благання, надія і туга-журба одбивались.

Руки до мене простяг і мов кликав кудись за собою,

Любо всміхався, а сльози котились. Ті сльози

Падали в серце мені; і од сліз тих надія ясная,

Радісна тиха надія, мов квітка лелії, розквітла.

Любо всміхався, від усміху того у серці

Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.

Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання

Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв

В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.

Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,

Що у небесні простори несила моя ще полинуть…

Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.

Зоря на небі рожева уже починала займатись,

Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle