Микола Руденко

Засурмили вітри

Засурмили вітри, об сосну розбиваючи крила,
Зачастили до саду зайці з помертвілих лугів.
То зима у степах вікові фоліянти розкрила.
А дерева — мов знаки на білій сторінці снігів.

Лиш замовкнуть метілі — і, в кожен
вдивляючись атом,
Зорі шлють на хати дивних снів мовчазну
течію.
Місяць ходить за вікнами лисоголовим
Сократом
І обмацує простір, приймаючи сповідь мою.

Він мені заповів, щоб розслаблену втомою
душу
Я зібрав у кулак і заснути не смів ні на мить.
Бо у хмарах нічних, потрясаючи води і сушу,
Із далеких висот вогняна колісниця гримить.

Час глибинних борінь, коли серце не знає
достоту,
Що нового народить ота занебесна стріла.
Ще до неї не звикли. І входять у кожну істоту
Світлі хвилі Добра, нерозвідані сутінки Зла.

Це ще треба в собі замісити. І треба пізнати.
Та не знаю, чи встигну. Не спи, моя душе,
не спи…
Засурмили вітри. Під кудлатою шапкою хати
Не вгасає вікно. І голосять зимові степи.

1968

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle