Звиваються лінії, сходяться в плями;
твоє віддзеркалення в тебе ввійшло:
злилися очима, зійшлися губами,
та виявив зайвим щербате крило.
У воду замислено довго дивився,
неначе причину в глибинах шукав:
в порожньому дзеркалі й іскра не зблисне,
відтята водою, холоне рука.
Часу струмування хіба роз’єднати? —
суцільність і плинність життя й течії…
Виходить, що й ти був колись же крилатим,
та де обламалися крила твої?
Але ж ти не бачив як слід і відбитку,
бо все задивлявсь на обличчя сумне…
А час виторочував сонячну нитку —
в тобі позосталося тільки земне.
Узявши крило, як метелку широку,
тулив ти безглуздо його до плеча…
Котилася ніч широчезним потоком,
і тихо пісок осідав на плечах…
І бачене все в дивний витвір злилося:
тут губи… і очі… знайомі й… чужі…
Стяглися всі лінії, ніби волосся,
і плями зійшлися у плівку іржі.