Переінакшив все минуле:
тепер тебе там не було.
Був гайворон замість зозулі,
та й то лише з одним крилом.
Був степ, напоєний вітрами,
і спис, засторчений в блакить,—
і нас вже не було між нами,
була якась тривала мить…
— Стривай… Але ж було минуле!
— Був гайворон… і степ… і спис…
То тебе доля, як зозуля,
мені підкинула колись…
Я падкупав в сліпій нетямі
і власним тілом зігрівав
ні, не пташа — кричущий камінь,
що лиш поживи вимагав.
І я помітив, світе правий,
що я малію… ти ж — ростеш…
Моє гніздо було кривавим —
твоя жада не знала меж.
І рани на собі помітив,
що заподіяні вві сні…
У вирій вже не відлетіти,
бракує сил злетіть мені…
Твоє крило я стис щосили,
та ти знялась у височінь.
І я упав… І однокрила
кружляє наді мною тінь.
Я гострий крик заніс угору,
та він, отверднувши, завис.
Ти промовляєш: — Nevermore*,
щомиті падаючи вниз…