Причаєна сама в собі,
вода тамується і глибне;
а там, де пройми голубів
стримлять стеблини непохибно.
В розривах хмар така блакить,
що, мов забувши про тяжіння,
твоя душа летить, летить…
Як в ірій пташка поосіння.
І плоть, розмита на вітрах,
стеблом хитається безлистим,—
її пройма смертельний страх,
бо поклик обернувся свистом.
І віддзеркалення страшне
ти раптом на воді побачив:
— О, хто спотворив так мене,
обличчя зморшками позначив?
Червоні очі посльозив,
дуплом округлив рот беззубий,
ще й з нього виштовхав язик
на вже зів’ялі губи…—
Зірвав на небо очі — там
були усі розриви зшиті:
твоя ж душа — на шрамі шрам —
були всі рани від блакиті.
Ти в небо кинув камінця,
та він шубовснув згодом в воду.
І ні свічада, ні лиця…
лиш срібло у очах зі споду…