(З циклу «Гоголівські читання»)

Торішні трави впали на поліж,
та вже зелений натяк на появу
тепла — скорузлість протина, як ніж,
і обіцяє спалахи буйнаві.
Ось джерельцем проклюнувся любець,
і, задихаючись, хапає сонце брунька,
переповзає грядку корінець,
і павутинка лопається лунко…
Здригаєшся, бо відстань в тілі є,
що обумовлює і відхили, й вагання,
і прозелень ростучим гострієм
її заповнює, щоб припинить хитання.
Можливо, що до меж належних не доріс
і форму ще не всю був виповнив собою,
і місце залишив для горя та для сліз
або ж заливсь на весь квітневою водою.
А може, ще й життя в минулім не добрав —
ввібгали силоміць у тіло це просторе.
Та шкіра вже тріщить, поношена й стара,
коли ввіходить дим солоний у зазори.
Стара трава тріщить, під п’ятами вогонь,
і раптом пригадав про люльку кореневу,
і з дуба заволав: — Товариші, агов!
Беріть у праву руч, гребіть назустріч дневі!..