(З циклу «Музейні експонати».
Вдивляючись в малюнки Гойї)

З’ява свавільна, нічна, самородна,
нащо щоночі приходиш у сон,
ще полишаєш у грудях холодних
крицю чи танучу кригу на схрон?
І, закувавши мене у кольчугу,
голову втисла в іржавий шолом —
знати червоні кільця та смуги,
і поясок перекреслив чоло…
Інше життя проживаю щоночі:
сон стає дійсністю, здійснене — сном.
Що відбулось — стає снивом пророчим,
а що наснилось — те сталось давно.
Мов перекинувсь униз головою
ти в цьому світі, а світ у тобі,
і повертаюсь щоночі із бою,
щоб пережити вже бачений бій.
Шрамами списані щоки та груди,
губи розтяті, роздвоївсь язик:
яв мені каже, що сніг вночі буде,
в сон забріда незнайомий різник;
променем гострим висвітив житло,
і по очах сіконувши, потух…
Вранці збудився, стискаючи бритву,
і червоніє на грудях фартух…
А на долівці жодної цятки —
з стрілок будильних скрапує час;
тихо шепоче хтось: — Груди на згадку
швидше розкрай, доки промінь не згас.