М. Рильському

П Р О Р И В
Дельфін не гравсь у морі,
не був і сонцехмар -
не давню синю тему
задумалась гора.

Я йшов і оглянувся -
чи хтось мене позвав?
Креснуло-полоснуло
і блиснуло в слова.

І дощ заколихався,
перемісило муть.
Грімкі палкі промови
над морем як у тьму.

І я побіг над муттю -
то був такий прорив!
На дві октави нижче
шуміло із гори...

С н и т ь с я д а л і
Удень боюся спати. Заснеш,
прозоромукою просниш,
увесь істотно погаснеш
кудись туди, в провали літ.

І хтось веселку ставить дружно,
і хтось роздражнює огні,
і з запитом круг мене кружно
світає на крилі.

І тут з туману все частіше
то сей, то той зелений блиск,
і божевільний темп колише,
мов павза на війні.

Ти знов. А як же дух і форма?
А як же вічне битіє?
Невже отак без сліду жорма
і пожере мене?

Чи, може, зовсім не питати? -
Мовчатиму. Мовчу.
Уже і всесвіту не чуть -
лиш тиша ллє і ллє...

А потім зразу видно-видно! -
мов у морській воді.
І хтось торкне холоднолідно
чоло моє. Тоді

встаю (хоч сниться й далі)
і перевішуюсь в вікні.
В сусідній хмарі сонце тихне,
мов павза на війні.

З а х м а р а м и о б в а л и
Впаду, впаду, впаду
на синю глибочінь.
Тінь,
протінь
у соняшнім саду.

Візьми мене, природо,
і до своїх причисль.
Тінь,
протінь
у соняшнім саду.

І дай я зрозумію
твій зміст і твою мисль.
Тінь,
протінь
у соняшнім саду.

Як ти мене будила,
як ти мене вела,
як ти круг душі моєї
три вихорі зняла.

Три вихорі, три гімни,
три пісні битію -
мій труд, моє горіння,
любов і смерть мою.

Що першим себе значу,
що друге в сон кладу,
любов'ю назаряюсь
у соняшнім саду.
Впаду, впаду, впаду
на синю глибочінь.
За хмарами обвали
грохочуть, як в аду.