День риштований шелестом лісу —
підіймаєшся вгору, аж очі холонуть,
і рука розгортає єдвабну завісу,
навивається шовк на долоню.
Як все видно: ясна на осонні
жінка зв’язує тіні у жмут.
І лежать валунами розмлоєні коні,
утопившись в траві і позбувшися пут.
А ген там, попід гай, де з тонких соломинок
дітлахи видихають блакитниць синиць,
річка нижеться густо з росинок
і сміється вода горілиць.
По долині луна вогкувата —
мерехтить павутина тонка —
голос матері — треба спускатись:
на землі тебе доля чека.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »