1. Перший сніг

Утративши непевну вись,
принижений вітрами,
погаслий жайвір падав вниз,
провалювавсь над нами.
Зіщулившись, вода німа
його не відбивала,
бо слухала, як йде зима
і брязкає металом.
Несе вона важкі ключі,
аби замкнути води,
в руці у неї круглий чіп,
обструганий із льоду.
Замкне зима навстіжний світ,
і візьме води в рамки,
і жайвора засклить за лід,
і нас затче у тканки.
Затче нам руки, аби ми
не відчинили брами
й не перевіяли зими
гарячими руками.
В’яжімо їх, єднаймо їх—
долоня до долоні,
бо пада, пада перший сніг,
і в жилах кров холоне.

2. Несподіваний сніг

Сніг випав уночі, закравшись, наче злодій,
в позеленілий степ, в травневу глибину,
і викрав зелен-цвіт, і доторком холодним
вмить перекинув світ, мов камінь вгору сподом,
оглянувши кругом, у воду зазирнув.
І часу течію змінив у вік зворотний,
щоб повернути те, що кожен вже прожив:
одним — щасливі дні, а іншим — дні скорботні,
одним — густі меди, а іншим — сіль крижин.
І хтось уже радів, а хтось невтішно плакав,
хтось сніг згортав із пліч, хтось —
товще нагортав,
у кожного була своя помірна дяка:
той вороття хвалив, а інший проклинав.
Лише на один день час повернувсь в минуле:
комусь на чийсь загин повторний, а комусь
на солодість зачать, на вихмільне проснулля,
на розпач, на любов, на учту й хліба кус.
Було те вороття лиш на єдину днину,
яким нема числа, коли пливуть назад;
мов кинув хтось піску у світову машину:
такий почався скрип, такий відчувся шат.

3. Сніг у березні

В срібній налицині древо стоїть,
з щілин холодних погляд струмує…
Скільки осіло снігів… як століть…
Хто їх у тіні пресує?
Та позостались на ньому слова,
сніг вже з курганів обсунувсь, як глина,
зважся на мову — хай сніг ожива:
форма завжди самочинна.
Глину узяв, а вона у горнець
збіглась сама, без спонуки,
глоду торкнувся — плететься вінець,—
чинять все завчено руки.
Хто ж нас навчив майструвати плоти,
міряти простір очима?
«Воля», — кричати до хрипоти
і відлітати у небо за димом?
Глянь на обличчя верби — машкара?
Скільки волокон, та жодного м’яза:
тріскає лунко срібна кора —
зморшка кладеться відразу…
Губи розтиснув — слово летить,
завчено думку формує;
вимовиш «холод» — тіло тремтить,
«люба» — і ніжність струмує…
Не дерев’яні ми, не кам’яні,
не позоставим в повітрі провали…
Сніг зашерха на тобі, на мені,
а під ногами ростуть п’єдестали.

4. Останній сніг

Ця білість снігова хіба не з чорних хмар?
Свідомість моя йде не із віків минулих?
Крізь попіл поколінь поснулих світить жар,
і слово з горла б’є, викруглюючись в кулю.
Розсіююсь, свічусь щомиті, щодоби
і входжу в дерева, в спалахнуті сніжини…
Затримай розпад мій, хоч іскру полюби,
роздмухай в кров її, в спалахнуту жарину…
Та трухнуть дерева і тане, тане сніг,
чорнозем стане знов потульним та видющим.
Я в пригорщах своїх утримати не зміг
ні попелу снігів, ні іскор пропадющих.
Але