Вже смеркла вода. І дерева глибокі
верхів’ями нурились в прірву німу,
мов лійка, округлене широко око
несито і тихо смоктало пітьму.
Всередину зір затягнув і хмарину,
і крижня, і верби, й примарну сову,
і, ніби яйце, тонкостінну хатину,
і цяточку світла — рухливу, живу…
І коні вороні втяглись і пропали,
летюча роса, і застиглі листки…
Безболісно ніч у мій зір западала,
лиш світло кололося, мов устюки…
І звідки воно? І чому воно гостре?
І зерна які у його колоску?
І ріже аж душу освітлений простір
так, ніби набрав повні очі піску.