Вже день затулений березою.
Яка навстіжність! Ніч близька,
і рогозою жовтолезою
узброїлась моя рука.
Не підпущу, хай крик відкотиться!
Поставлю свічку на поріг…
Та в’яже ніч-невідворотиця
повісмо скрадливих доріг.
Не промине, як чуже свято,
надійде, стане — лий вогонь
тонкою цівкою вкруг хати,
навколо імені свого.
І чуєш, як в твоїх засіках
у ланці в’яжеться зерно
і цівко витікає з вікон
в посуді зморене вино.
І за переблиском пожежним
ніч не закінчувалась днем,
а спалахом, як і належить,
летючим високо вогнем.