Тебе я всюди, світло, бачив
летючим, ніжним та гарячим.
У шибку ночі лунко стукав,
порізавши об неї руки.
Ти ж, розгубивши пір’я біле,
від мене далі відлетіло.
І обернулося на віск
те пір’я, що в долонях ніс.
Ти ж залетіло так далеко,
що тільки й чути гострий клекіт.
Та загубився навіть слід,
і став прісним без тебе світ…
Повіки склеплю — іскра зблисне…
Розплющуюсь — і як навмисне
палають простирадла стін,
б’є світло з чотирьох сторін…
Хапаюсь — наволочка чорна.
У вікна дивиться потворна,
безлика, без’язика тьма:
ніде ні рисочки нема…
Згадав тебе — з’явилось знову.
Так ти ж на відстані любові…
Бо світло з світла виника
і відбиває близнюка…