Вивітрюється темрява із лугу,
зволожений світлішає пісок,
проводить риску по край неба вугіль,
відтворюючи птичий голосок…
Ніч слабшає, мина пітьми свавілля,
розлазяться липучі ланцюги,
кінчається мовчальна поночівля,
світ входить швидко в світлі береги.
З кубла імли виплутується стежка,
щоб луг навпіл раптово розітнуть,
і молодик, як знайдена сережка,
роз’яснює небесну каламуть.
І повертають речі свої ймення,
жовтіє квітка, і співа бджола.
Стають святими клопоти щоденні:
варити крицю з сріблом для крила.
І радість майструвать, і мріять долю,
підносить вгору світлі голоси,
і обганять біжуче видноколо,
щоб з рук у руки сонце взяв твій син.