Замкнувши простір в чистому обличчі,
ти піднесешся на вершок величчя:
попереду на ширину зітхання
триває густокриле кружеляння.
То — лебеді? Чи, може, падолист?
Предтечі холоду — ворони — піднялись
на висоту, на ту, де звук холоне,
хоча пісні вивержуються з лона.
Блакить осипалась, запорошився слух,
струмує промінь поміж хмар, мов пструг,
і вище на щабель зросло стремління
засіять житом далечінь осінню.
Промовив слово — випурхнув із рота
не звук, о ні, — осіння позолота.
Листок кленовий віддзеркалив мить,
як за відлунком і любов летить.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »