Ці випиті вуста, — мовчанням, а чи люттю? —
засохли, наче знак про повінь, на лиці,
приховують в собі провістя на майбутнє,
щоб виректи її, як радість бубонці.
Ці спалені вуста жагою чи печаллю,
надмухавши на стіл кіптюги, сажі шар,
шепочуть дивне щось мовчальними ночами,
не розібрати що, бо палить мене жар.
То змовницьки мовчать, замкнувшись таємничо,
то защебечуть так, що профіль стає птичим,
то зарегочуть враз, аж серце точить страх…
Я житло поміняв, нові замки поставив,
при світлі спав тепер, аби не бачить губ,
що перейшли у слух, в мої вуста вростали,
вмуровуючи плоть, мов джерело, у зруб…
За ними шепочу — о жах! — такі ж шептання,
такий же самий звук щілинний тишу тне,
і голосом чужим — те ж саме запитання:
— Скажи мені, чому, чому обрав мене?..—
Вони за мене п’ють, співають, промовляють,
цілують немовля, дружину молоду:
що хочу ганить я, вони те вихваляють,
а кличу радість я — вони зовуть біду.
Та й що мені робить, коли найменший вчинок
зла воля оберта на протилежне геть…
Не те кажу, не те… Прекрасний мій зажинок.
Вдоволена душа. Утішений ущерть.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »