Всі наші сльози тугою палкою

Спадуть на серце, – серце запалає…

Нехай палає, не дав спокою,

Поки душа терпіти силу має.

Коли ж не стане сили, коли туга

Вразить украй те серденько замліле,

Тоді душа повстане недолуга,

Її розбудить серденько зболіле,

Як же повстане – їй не буде впину,

Заснути знов, як перш, вона не зможе,

Вона боротись буде до загину:

Або загине, або переможе.

Або погибель, або перемога –

Сі дві дороги перед нами стане…

Котра з сих двох нам судиться дорога?

Дарма! повстанем, бо душа повстане.

Так, плачмо, браття! мало ще наруги.

Бо ще душа терпіти силу має;

Хай серце плаче, б'ється, рветься з туги,

Хай не дає спокою, хай палає!