Шумить вода на перекаті…
Чиєсь обличчя при багатті,
мов маска мідяна, блищить,
і лиже пломінь язикатий
суху вільшину — та тріщить…
Я з відстані тихенько грівся,
долоні в той бік простягав.
Вогонь на ноги раптом звівся
і хилитнувся, мов впізнав.
Це він лизав і стріху, й сволок,
лелеці крила обпалив.
Це він у віск впечатав бджоли,
хлюпнувши в жмені ківш смоли…
Це він — вогонь… наче панчохи,
здер шкуру з ніг… і засміявсь…
сипнувши золотим горохом,
він сміхом вибухав не раз…
Його впізнав я непомильно,
та й я знайомим був йому:
він бризнув іскрами чорнильно
і зник миттєво у диму…
А той, хто ніч долав, раптово
простер долоні у мій бік:
—Згорає тлінне, не основа. —
І сутінню мене обпік.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »