Волосся скрипки, наче хміль,
оповило — не відпускає,
то білоцвітна заметіль
мене діткнулася руками,
кущем шипшини — в сповитті
ожини дикої гінкої,
що не дає мені в житті
ані хвилини промивної.
Настирні струни обгорнули
галуззя випростаних рук;
і скрапував, як плач зозулі,
у синю тишу теплий звук.
Ожинний жур, іржа ожинна
зрожевили тужаву цвіть,
і нижуться на віть краплини,
щоб вчасно радістю доспіть.
О слізний приск, о грона жару,
провислих тяжко на смичку,
як ягоди Волосожару
в ніч перестояну, дзвінку.
Іще раз розчесав скрипаль
повісмо струн,
і ніжно-тонко
жаль загорнув мене в міткаль,
у світанкову оболонку.
Візьми мене, розворожи,
бо навзір солодко шипшині
в полоні беручких ожин,
які ведуть мене до згину.
Візьми мене і дай збагнуть
набросклих ягід дозрівання,
коли розпізнається суть
великого, як світ, мовчання.