Волоподібний місяць впирає в груди роги.
Спокійний, мов Себастьян,
завмер, аби не ворушилась на мені стерня.
Лежу у полі,
і мене простір оглядає…
Свобода самоти,
і самота свободи.
У пам’яті моїй твій образ
збільшивсь втричі.
Тебе я можу досягти лиш колоском…
Але ж стерня безхлібна,
і беззмістовні спогади,
бо за безмежжям пам’яті іти
безглуздо.
Вже хмари розплющили блакитні очі,
порожній степ наповнюється смутком…
Я посміхаюся, ні жалю, ні жалинки,
бо все віддав до куколю,
до легковажної полови,
що за тобою полетіла,
щоб іншим порошити очі…