Водою мед розбавлений в тарілці
ледве жовтів, принаджуючи ос;
листок медвяний хилитавсь на гілці,
мов від біди застерігав когось…
Злипалися від солоду повіки,
і пучки прилипали до стола,
мов прагнув сам приклеїтись навіки
до світлого й прощального тепла.
Воно ж, мов тінь, поволі відступало,
а його місце смуток посідав,
і з болем віддирав ти кожен палець:
густе ж повітря, а вода — тверда…
І нитка меду — жовта павутинка —
прилипла так, що й губ не розтулить,
і не сльоза — медова крапелинка
спалахує на сонці, аж болить…