Сотворителю повітря,
розокремлено весь світ…
Кличу голосом сирітним
тужно свій далекий рід.
Кличу матір, кличу матір:
голос сіється пилком.
Сотворителю крилатий,
я відірваним листком
кружеляю над травою,
клаптик тіні волочу;
мов бджола, женусь за роєм,
Та, либонь, не долечу.
І не зменшується відстань
поміж сущуми в житті…
Та й не затишно у місті
так мені, як сироті.
Тут і там — високі стіни,
дах при дахові, мов склеп,
чорна хмара пахне сіном,
з неї виткнувсь гострий серп…
Сотворителю безодні,
мені погляд вкороти,
щоб не бачив ям холодних
і не прагнув висоти…
Важче — що не день — ступати,
швидше проминає час…
Що не день, я, тату, брате,
наближаюся до вас.
Та, наблизившись до мертвих,
кличу я живих, живих,
а повітря — мов роздерте,
бо не чуть ні цих, ні тих…