Відлуння нам плач обертають у сміх,
окресливши звуком глибокість доріг.
У товщах води, де вода проростає,
перлини скруглілі відлуння ховають.
Завжди у прислузі, завжди в супроводі
ховають утіху і розпач іноді.
А хто ж безіменний за вами стоїть,
що клич подає із минулих століть,
проймає нас дрож уві сні серед ночі —
всміхається ніч у розплющені очі,
і гостре відлуння розколює скло
і свідчить про те, чого не було.