Від сизого до голубого відвільгли хмари-дерева,
і проступаюча дорога слідом торішнім ожива.
Листки потрухлі, жовта глиця,
насіння з вільхи, будяки
і нехолонуча живиця, що капле, капле в дві руки…
В глибоких зморшках зберігає
шорстка кора вологи слід,
та в пам’яті моїй немає слідів від проминулих літ.
Свідомість, спрямлена до крику,
її мов вітром продува;
проходить простір многоликий, гуде порожня голова.
Кого кохав, конав від муки,
і язиком — листком щавлю —
зализував сліди розлуки, завдавши серцю лиш жалю.
Аж страшно, порожньо, неначе
хтось замість тебе досі жив
і твою пам’ять не позначив, а тільки душу спопелив.
І все чуже тобі, ніяке, і безіменне, світе мій,
кому складать, за віщо дяку?
— Живи безклопітно й радій…