Леся Українка

Віче

Ще старість не прийшла, а все минуле

не раз мені став перед очима,

і я дивлюсь так пильно, мов боюся,

що більш мені не прийдеться побачить

того садочка спогадів моїх,

що міниться барвистими квітками

при світлі мрій, мов при західнім сонці.

Ось і тепер повстав дитячий спогад

і кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!

В дворі старого замчища-руїни

зібрались ми на віче, все поважні,

учені голови, гладенькі й кучеряві,

і віком не малі – якби зложити літа усіх,

либонь, століття вийшло б!

Ми всі були на зборах, всі дванадцять.

Обачні люди, тямили ми добре,

що ми живем у небезпечний час:

поставили сторожу біля брами, –

як хто надійде, щоб давала гасло, –

і раду радили. Таємне товариство

ми закладали, і ніхто з «великих»

до нього доступу не мусив мати.

Зложили всі обітницю врочисту

ховати таємницю до загину.

Яка ж була мета у товариства?

«Мета?» – «великі» вже б не обійшлися

без сього слова, ми ж були щиріші:

в нас не було мети. Було завзяття,

одвага, може, навіть героїзм,

і з нас було доволі. Ще ж до того

була в гурті маленька Жанна д'Арк:

тоненька, блідолиця, голосочок

бринів, немов дзвінок, її очиці

блакитні блискавиці розсипали,

злотистеє волосся розвівалось,

мов орифлама. В нас її вважали

за речницю великої снаги.

Вона сиділа в замковій бойниці,

неначе в ніші, і навколо неї

було ще досить неба весняного

в тій рамці кам'яній; західне сонце

вінцем її голівку червонило.

Вона держала слово, і багато

великих слів у ньому поміщалось:

братерство, рівність, воля, рідний край…

Так, так, те все було. А далі слово

змінилося у спів, і вся громада

до дзвінкої промови прилучилась.

О, то були такі «червоні» співи,

яких, либонь, не чув старезний замок

і в ті часи, коли червона кров

йому красила тверді, сиві мури.

«Гартовані ножі» були в тих співах,

а в серці у співців була любов

до тих «великих», що були малими

на бенкеті життя. Летів той спів

геть за зубчаті стіни і котився

зеленими моріжками до річки,

немов хотів поплисти за водою

до вбогих сел, що мріли навкруги…

Зубчата тінь від замкового муру

все довшала, а далі й двір покрила.

В бойниці небо стало темно-синім,

не стало вже червоного віночка

на голові малої Жанни д'Арк,

а ми співали… Раптом наша варта

нам гасло подала: "Гуси, додому,

вовк за горою!" – Все затихло миттю:

"великі" йшли!.. Під муром притаївшись,

ми бачили, як постаті незграбні,

хитаючись та пишучи «мисліте»,

блукали по замковому дворі, –

«великі» йшли з веселої беседи.

Ой, видко, шлях був довгий та трудний,

либонь, їм там судилось ночувати…

Таємне віче розійшлось таємно:

скрадалися ніжки маленькі тихо

у темряві; ніхто не озивався:

ручки стискались мовчки на прощання;

за брамою всі різно подались…

Де ви, мої товариші колишні?

Ми розійшлися, мов стежки по лісі.

Чи ви коли ще згадуєте замок

і всі ті речі, співи, таємниці?

Чи, може, вам – «великим», мудрим людям

тепер уже не до дитячих мрій?..

10.08.1901

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Леся Українка»