Щодень тебе перемагаю:
ім’я й накреслення твоє,
що підкріпилось бростю гаю
і однослівним ручаєм.
І, вочевидь, звитяжства денні
значущі лиш для самовтіх.
Джмелі літають нестяменні,
продіркувавши злеглий сніг.
Пониклість сходить з рук лінивих,
коли стрічають обтинач:
дерева тверднуть терпеливо,
тамуючи у жилах плач.
А завтра на ногах тремтячих
духмяне визріє лоша,
і випурхне у день, неначе
легка кульбаб’яча душа…
Безодголосним буде поле,
загусне кров на язиці,
і руку боязко проколе
кристалик солі на щоці.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »