Ґрунтуймо собі ніч, бо йде вода висока.
Окличники сурмлять в зелену бугилу,
і ручі конюхи вже білять коням боки,
і так, без поводів, пускають їх на луг.
Підрізуйте вогонь, перейнятий у спадки,
розшийте житла всі і цямрини замкніть:
іде вода до нас через широку кладку,
кладіть до ніг її просту вербову віть.
Бо ж це все — вочевидь, як сум’яття загальне,
надходини, і сплеск, і подихи устріть;
і кожному в руці цвіте стебло клечальне,
що хочуть, як свічки, в цвітінні відгоріть.
Прихильна будь єси до нашого днювання,
до суєти суєт, до спевнених надій.
На нитці сировій заграєм величання
з присвятою себе — потульності твоїй.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »