Вечірня мідь води лункої
повітря плющила тверде,
і хвилями мінився колір —
на золоте і молоде.
І чайка з кратера блакиті
випурхувала камінцем,
повітря тріскалось щомиті
і шилось на руці рубцем.
Скотились крапельки пташині,
неначе краплі дощові
із роговиці… Світ відлинув,
і день сховавсь у рукаві.
Слух загострився, наче голка,
і раптом тишу проколов,
і, повен мідяних осколків,
я задзвенів і слухав знов,
як рветься тонко позолота,
від сплесків тріскається мідь:
гримить то радість, то скорбота,
щоб міг, печалячись, радіть…