Насльозило, навіяло — шаром ропи затягло…
День, неначе віяло, склався у смужку — як не було.
В промінь протягу збилося, струмом потужним пішло.
Листя променем зшилося у широке крило…
Хата наче на свято — немає кутків,
і півні дзвінкороті викрикують двійко заучених слів:
«Миром, світлосте!» — з яблуні, з молодого вершка…
Перемішані, зв’ялені: тут плоди, там рука…
Крізь лунку горловину прокручує час,
і зернину, й пилину, і здрібнених нас.
Та склубочений вихор готує ретельно заміс,
щоб розлити по формах нетанучий віск:
птахо — дерево — людо — глино — зерно,
аби на ніч закрить отой протяг важким валуном.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »