Ліс знеосіблений, відсирівши, розмивсь
оскорбною пітьмавістю по сизім,
і небо краплею провисло журно вниз,
щоб засвітився зміст у вічній книзі.
Я краплю дощову губами зняв
з морозами гартованої гілки
і пережив нову сторінку дня,
збираючи по літерах, мов бджілка
нектар життєвий — крихітки знання:
і не зрадів, а смутком перейнявсь,
не відокремивсь — розчинивсь у лісі,
і ніби корінь вглибився у час,
хоч туго розростались в цім замісі:
грузькі сніги, а краплі дощові
обтяжисті — перекосили плечі;
і рвуться, рвуться нитки сирові,
а краплі, наче крапки в кінці речень,
такі місткі, осяжисті, змістовні,
що в них весь світ поволі увійшов.
О ягоди небесні, світоповні —
отвердли ви, мов закипіла кров…
По ягоді з повітряного грона
викрапується піднебесний сік,
і тане в роті, здрібнений, солоний,
останній сніг, що на вітрах прогірк.
А видовжені пучки чують весну:
від ніжності наключується брость,
о тільки б краплю злагоди — воскресне
усе, що снігом в серці затяглось.