Між ребрами брусованої хати
росте трава, у вікнах дуплуватих
сидять коти, і жевріють ледь-ледь,
димлять ґноти, наповнюючи вщерть
самотністю присадкувате житло,
де палахкоче дзеркальце, як бритва…
Назад нема, немає вороття,
з минулим розминається життя,
і, прихиливши вухо до стіни,
почути можна голос нутряний;
від доторку озветься деревина, —
гуде, як вулик, трухла порожнина.
А двері, відсахнувшись від руки,
запались вглиб, де звуглена драбина,
напружившись, мов стиснута пружина,
підкине на горище, де гаки
угвинчені у крокви-трухляки…
«Тут» — це «колись», це те, що за межею,
відлитки срібних днів, поточених іржею;
на позір ціле все, вагоме, повносуще,
всередині ж — дупло, бо й камінь —
час розлущив…
І стільки порожнин відкрилося на сонці,
що світ старий, мов сон, в тоненькій оболонці.
І я, немов шкляний, просвічуюся наскрізь,
і дерева довкіл немовби порожнясті.