Удощи цю прісну землю, удощи,
заручи мені ще долю, заручи…
Мабуть, тут оленяча тропа,
на ній камінь-світочолець міцно спав…
І спіткнулась ти, розхлюпавши вино, —
удощило тільки грудочку воно.
Й зав’язалась, розточилася лоза,
підпалила личко злякана сльоза.
Ой ти, лишенько, до чого воно все,
і куди рука горнятонько несе?
Чи ж не краще вигнуть перснем свою путь, —
видно, там лиш вихорці одні ростуть, —
і тут грядку-чорнолатку обійти?
Так до мене звідусюди ідеш ти…