На тин натикався туман благуватий
і кілля трухляве, мов зуби, хитав
та все наближався щомиті до хати
по стежці, яку із давен пам’ятав:
примарний єством, та присутність відчутна, —
він, світ поглинаючи, пам’ять стискав,
наліг він на двері плечем всемогутнім—
у дошці зосталось гніздо від сучка…
Якась невиразність, розмитість суцільна,
якесь розпадання того, що було,
душа в цім безмежжі була ще невільна,
поволі втрачала останнє тепло…
І крапало в морок з-під стріхи насіння,
пелюстками кліпав сліпий покрівець,
і бралась до рук сіра фарба осіння,
яку не відмиє і дощ-сіянець…
Спізнився на літо твій поклик останній,
що, листя пожовкле оббивши, упав,
і ти, захлинувшись холодним туманом,
на все натикалася, ніби сліпа…
З пітьми виступали загострені речі
і прагли зануритись в протини ран.
Нестерпне мовчання в глухій порожнечі,
де тисячі голок занозить туман.
Поволі стає олов’яним волання,
і м’язи судомить холодний метал.
І впав, наче поклик, листочок останній
і губи розкриті тобі залатав…